Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи

Історія, що описана в книзі Ельфріде Єлінек і фільмі Франца Новотни слугує реалізаторам і реалізаторкам вистави претекстом / вихідним пунктом до рефлексії на тему повоєнного суспільства інфікованого насиллям.

Травми війни і повоєнних часів проявляються як повсюдна агресія, що її бачимо на вулицях і та щоденна, приховувана за зачиненими дверима квартир, в яких мешкають культурні міщанські родини.

Міхаель Ханеке, знаменитий австрійський кінорежисер, стверджує, що родина як базова суспільна клітина у своїй суті є – принаймні потенційно – школою / інкубатором фашизму.
У виставі ми знайомимось із трьома родинами, трьома моделями виховання… і дуже схожими механізмами репродукування насилля.

Чи здатні ми звільнитися від цих механізмів? Чи жертви насилля обов’язково мусять стати катами? Чи діти приречені на повторення помилок своїх батьків? Чи виховання це система наказів і заборон, процес припасовування себе до обов’язкової норми?

Як функціонує суспільство у стані повоєнної травми? Чи єдиним його захистом є творення міфів про себе самого?
Замовчування і маніпуляції? І що станеться, коли міфи будуть піддані сумніву, а замовчуване буде вимовлено вголос?

Всі ці питання поставлено не лише в межах фабули з безпечно віддаленого минулого й іншої географії. Сцена Першого театру перетворюється у Відень кінця 50-х лише умовно і лише моментами.
Насправді ж, розказувану історію грають – як завжди в театрі – тут і зараз: на цій конкретній сцені, у Львові, сьогодні. Актори і актриси лише бувають персонажами, а питання, які вони ставлять стосуються також
і самого театру: його функції, його можливостей, його суспільних обов’язків, позиції актора, очікувань публіки.

Чого ми вимагаємо від театру? Як уявляємо собі роль, яку він виконує у суспільстві? Чи головним завданням театру є продукування красивих картин і розповідання універсальних історій з happy endом? Чи людина на сцені (актор/актриса) є лише персонажем у написаній кимось історії / п’єсі?


Ці теми набувають виняткового значення в контексті Першого театру – публічної, академічної інституції, у якій в першу чергу створюють вистави для дітей та юнацтва.

У виставі режисерка Роза Саркісян і драматургиня Йоанна Віховська – спільно з акторами і акторками та сценографкою Діаною Ходячих і хореографкою Нінель Збєрєю – проблематизують театр як місце, в якому у мікромасштабі віддзеркалюються суспільні процеси, структури насилля і стосунки влади.
А також рефлексують над майбутнім: врешті, повоєнні часи все ще перед нами.

Авторський сценарій «Прекрасних прекрасних прекрасних часів» створено, значною мірою, на основі акторських імпровізацій.